Напередодні ювілею – сімдесятиріччя з дня народження заслуженого тренера, Президента ГО »Всеукраїнської організації ходьби Олександра Шимка» ювіляр люб’язно погодився дати відверті відповіді на деякі питання з особистого життя, оприлюднив цікаві моменти свого дитинства, озвучив свою філософію у взаєминах з людьми та надав деякі фото із сімейного альбому. (Розмову провела Скибун Тетяна).

Розкажіть, буд-ласка, про своїх батьків , дитинство та окремі пам’ятні моменти в своєму житті.

     У моїх батьків вже було дві доньки, коли тато у 1946 р. повернулися з війни. З мотоциклом! Сказав, що для сина. Після його повернення народилися троє, але живою залишилася донька Віра. Потім була весна. Мама моя, велика любителька поратися з городиною, звісно була в процесі. А я їй вже помітно заважав. Відбувалося все блискавично і тато вимушений був завантажити її на багажник свого трофейного мотоцикла… Не пам’ятаю, що там і як було, але до лікарні ми приїхали вже втрьох! Тепер я розумію, чому  найкращий для мене аромат – димок від мотоциклу чи комбайну!... Декілька днів мене не реєстрували: виживе чи не виживе?.. А коли стало зрозуміло: буде жити – нагородили датою – чи 5 чи 6 чи 7 травня… Для себе я вибрав 5 травня. То ж, у зрілі роки, у вузьких колах називали мене Карл Маркс спортивної ходьби…

Батько дуже любив і оберігав мене, і все найкраще – нащадку! От мені і давали замість води – молоко! Організм не обдуриш, природа вимагає своє – одного разу, після дощу, мені довелося впасти в калюжу. Не знаю скільки мені було тоді, але я й досі відчуваю і ту воду, і присмак чорнозему… Яка ж смачна вода буває! Після того випадку мені вже воду давали пити.

          Коли я почав ходити самостійно, мене віддали до ясел. Подробиць не знаю, але звідти я втік! Смутно пам’ятаю втечу. У червоному байковому платтячку від сестри, я навкарачки, швиденько плазую, працюю руками і ногами, плутаюся колінами у тому жіночому вбранні, падаю обличчям в землю, спинаюся на ноги, починаю бігти, знову падаю, повзу.. і так десь з півкілометра! Після того тато сказав: «Ані ногою! Дитина не хоче».

         У якийсь день, всі чомусь плакали-голосили. З`ясувалось, то помер Сталін. Щоб і я не плакав, за компанію, старша сестра виготовила мені цукерку – із господарчого мила: «Їж, це тобі від Сталіна!». Я його їм, а воно таке бридке, та ще й піна з бульбашками  пішла. Плачу від цього, а сестра каже що забере, якщо не припиню плач. Так мовчки я подолав половинку «сталінської цукерки», а коли тато з мамою прийшли з роботи, сестрі перепало, і вже вона доїдала те, що я не доїв.

         Батьки багато працювали, а старші сестри опікувалися мною як уміли. Якось їм захотілося кролятини свіженької. Кролі жилі у ямі. Мене, як самого мілкого, вирішили спустити у ту яму –спіймати  кролика, та я напоровся босою ногою на гвіздок у дошці, потім рятували мою розпухлу ногу. Кролі поховалися по норам – як я їх спіймаю!? Підняти мене на гору сестрам не вдавалося, декілька годин я просидів у тій ямі, поки батьки не повернулися з роботи і не врятували в`язня – мисливця за кроликами. Сестрам знову перепало…

          У хаті, вздовж стіни стояла лава, в кінці якої стояла скриню, у якій булі усілякі сімейні реліквії. Мене приваблювали медалі тата з війни. Якось мама відкрила ту скриню, я, швиденько видерся на ту лаву, і побіг до відкритої скрині, промахнувся правою ногою, повз лави… Впав і зламав праву ключицю! Але що зламав стало відомо за декілька днів, у які я плакав від болю… Ключиця зрослася неправильно і рука не піднімалася догори… Вирішили везти мене у Кобеляки, до Андрія Кас’яна. У той день був не просто дощ – злива! Брат тата – Іван, повіз мене і маму на волах. А воли у воду ніяк не йдуть – бояться! Дядько їх тягне за собою, а вони не йдуть, опираються! Так він їх і проволік, у обидва кінці – 36 км.! Мені було жаль дядька, і страшно за нього, що його так дощ поливає – я весь час верещав: «Ой, мамо, дядько втопиться!». Але апофеоз цієї історії такий. Світла кімната, біленькі занавіски на вікнах… Мене поставили на тумбочку. Підійшов якийсь великий, квадратний, чорний дядько і засунув мені палець під ключицю. Різкий рух… і я відчув страшений постріл в усьому моєму тілі. В очах блискавка! Страшенний біль пронизав мене наскрізь! Щось гаряче обпекло мої щоки! Сльози! Я соромився закричати, заплакати… Біль пронизав нижню губу… І  я запам’ятав слова того дядька: «Ти диви, мале, а яке кляте!.. Дорослі не витримують, а це – мовчить! З нього будуть великі люди». Мама хусточкою витерла мені очі і теплу кров навколо рота… Далі нічого не пам’ятаю…

         У 1954 р. ми переїхали на індустріальний Донбас. Наймали квартиру, а потім почали будувати у приватному секторі свою хату. У якийсь день виявили, що я кудись пропав. Підняли усіх сусідів, міліцію…  Аж тут я з`являюся! «Де був?» Відповідаю, що ходив «у туалет», там де ми раніше жили! А це 20 хвилин у один бік! І так було декілька днів, поки мені не пояснили, що туалет – поруч, у кущах!  Відтоді батько прискіпливо відслідковував мої переміщення і хвилювався!. Донбас – небезпечне місце…

         На сьогодні живих друзів мого дитинства – двоє. Решта – почали гинути замолоду: завалило у шахті, зарізали у бійці, загнулися від алкоголю чи наркотиків, не вийшли із в’язниці… Мене врятував спорт.

Коли я почав ним займатися, батьки трохи заспокоїлися. Але забороняли контакту з водою – «ще втопишся»!. І от, я абітурієнт!.. Другий екзамен, де відсіювали тих, кого не планували брати до ВУЗу – плавання. Плавати я не вмів. Поки знайшов басейн «Динамо» - вже запізнився. Ніколи не бачив такого дива-споруди! Як зайти туди – входу не знайшов. Когось запитати – соромився. Та воно й правильно було, бо… Ні, втопитися б точно не дали… Вже був готовий забирати документи – повертатися додому. Але мене знайшли і привели здавати наступний екзамен. З`ясувалося, що при здачі спеціалізації, я проявив себе так, що усі абітурієнти і викладачі (а там, на стадіоні було близько 1000 людей!) залишили свої справи і дивилися що витворяє цей ходок на 5 км. Я просто «розірвав» конкурентів, які вже 2 роки чекали на вступ! Проявив себе так, що лише за волю до перемоги, приймальна комісія одностайно вирішили – буде достойний студент! Але про це я дізнався через роки.

       Розробив теорію техніки і методику тренувань, яка все ще не сприймається офіційними колами, і тому Україна не використовує величезний потенціал, і не лише у ходьбі. В умовах сучасної боротьби проти допінгу, у Всесвітньому масштабі, це надзвичайно важливо, але… де той хазяїн, якому потрібні чисті атлети??? А тим часом, караван давно йде вперед! Мені було подивитися як там, на т.з. «полюсах зла». Поїхав, подивився… Так, у 1993-94 р., скороходи США, після моєї корекції техніки ходьби, лише за одне тренування, покращували свої рекорди (змагання на 5 км.), на 2-3 хв. В Ірані були любителі ходьби, але про чемпіонів – навіть не мріяли! За один рік, з нуля, підготував чемпіонів і призерів Чемпіонату Азії (2004 р.) з ходьби на 5 км. Мою книгу у піратський спосіб було перекладено на інші мови, зокрема на сайті федерації легкої атлетики Аргентини чи Чілі… Результат – Чемпіонаті Світу (Осака – 2007 р.), 20 км. – перші п`ять – іспаномовні, і один – Хатем Гола (Туніс, французька мова), який має оригінал моєї книги, так як і Олімпійська Чемпіонка-2000 р. Анастасія Джумелєка (Греція). У 1993 р. поділився своїми знаннями з знаменитим українським лікарем, який був куратором польського ходака. Результат – Корженійовський, став 4-разовим Олімпійським Чемпіоном. У 2010 р. часткове використання деяких моїх секретів, і І.Лященко - переможцець перших юнацьких Олімпійських Ігор!

        Я вважаю, що коли людина вирішить щось зробити, то зробить. Ця історія відбулася у США. Мої опоненти поглузували: «Якщо ти такий впевнений» то… і запропонували мені піти у метро, прикинутися жебраком – просити гроші на шапку. Відступати було нікуди, і я погодився. Написав відповідний текст на транспаранті, спустився у підземелля і... почав «працювати». Спочатку було ніяково, а потім я ввійшов у роль… Та ніхто на мене не реагував. Мені було дуже смішно, мені так  не вистачало, щоб ну хтось із моїх знайомих в Україні, хоч би одним оком побачив, що може людина, коли вона прийняла рішення! Нарешті підійшов один чорношкірий професіонал цієї справи, і порадив йти геть. Я поцікавився: «Чому?» Він дістав із своєї сумки дзеркало, протягнув мені: «Подивися на свій фейс. Ти не викликаєш ні довіри, ні співчуття. Багато інтелекту!». Та я не здавався, постояв ще трохи і припинив свій експеримент, коли досягнув перемоги у спорі. Але я ще раз утвердився у думці: якщо вирішив твердо – вже ніщо не зупинить! За свої слова і вчинки відповідати – то почесно! Цю історію я згадую останні чотири роки. Коли у мене з`явилися ветерани ходьби, ногами яких Федерація  здобула 108 золотих медалей на міжнародних змаганнях. За останні 4 роки, я тричі звертався до депутатів, міністрів за допомогою… Але той негр з американського метро був провидцем. Ніхто нічого не дає і не дасть! Але, дякуючи своїм друзям-ветеранам ходьби, ми, все ж таки, збудували базу для оздоровлення і тренувань до майбутніх наших досягнень і це дає силу і наснагу жити далі!

Яке досягнення у вашому житті є найцінніше?

Дружина, син і донька. Я безмежно вдячний, що вони відбулися у моїй долі, але це вже дуже особисте….

 Що ви почерпнули для себе від ваших батьків?

Чесність, порядність, послідовність, патріотизм. Наполегливість і здатність йти до кінця у вибраній справі.

Які три події з дитинства вам найчастіше пригадуються?

 Радіорепортажі з Олімпіади у Мельбурні (1956 р.), організація змагань з бігу та стрибків для друзів, перемога у конкурсі, за яку мене преміювали поїздкою у Краснодон у музей «Молода Гвардія».

 Ким ви хотіли стати, коли були дитиною?

Тренером, але я не знав, що це так називається!

 Які захоплення з дитинства ви пронесли через усе життя?

Легка атлетика!

Як ви розважались у підлітковому віці?

Займався малюванням, майстрував щось руками, співав у хорі, грав у футбол «вулиця на вулицю»! Будь що, де треба було змагатися!

 Коли ви зрозуміли, що хочете займатися спортивною ходьбою?

Як тільки прийшли перші перемоги.

Чим ви жили у студентські роки, що було на першому плані?

Тренування, кілометраж, змагання, анатомія, фізіологія, науковий гурток.

 Пам’ятаєте, як ви заробили перші гроші?

Вже як тренер, але то були смішні гроші, сумму – ні!

Що вам найбільше подобається у справі тренера?

Побачити посмішку учня, якого я чомусь навчив.

 Як ви познайомилися зі своєю дружиною?

Тренування були 2-3 рази на добу, і лише у четвер був вихідний. Саме у четвер, я зайшов у гастроном, за покупками і був вражений стрункою смуглянкою у помаранчевій сукні, з розкішним волоссям, до поясу на прямій спині, і бездонними чорними очима!

 Назвіть 3 традиції вашої родини?

 Дні народження. Відпочинок на природі. Вечірні посиденьки на кухні.

Хто із скороходів є для вас прикладом

В.Голубничий – у різних  статусах: спортсмен, ветеран, громадський діяч…. Людина!

Які якості треба мати, щоб стати успішним скороходом?

Сміливість прийняти рішення, відмовитися від старих знань. Здатність навчатися.

Хто із тренерів заслуговує на великий уклін?

Леонов Олександр Федорович – перший тренер. Мотиватор у будь-якій справі..

Малахов Микола Данилович (1932 -1997). Навчив не боятися нових знань.

Клименко Віктор Васильович – Лауреат Державної премії України за 2010 р. Відкрив для мене світ гармонії у різних її проявах!

Яке місце у вашому житті займає Місяць?

Центральне і дуже важливе, бо через нього я маю можливість допомагати усім, хто звертається за допомогою

Що для вас головне у людині?

Чесність, відповідальність за слова і вчинки.

Яка найголовніша ваша мрія?

А. Закінчити Базу Федерації, щоб там оздоровлювалися зі своїми рідними члени Федерації.

Б. Щоб члени Федерації, які здатні виступати на змаганнях, готувалися на Базі до міжнародних перемог.

В. Зробити спортивну ходьбу популярною і доступною для усіх, хто живе в Україні.

Розкажіть про найкращий день вашого життя?

Таких немало, але найкращий буде у майбутньому!

Якщо б ви могли змінити якусь річ зі свого минулого, щоб це було?

Нічого, бо тоді б життя не склалося так, як склалося.

Яких недоліків ви б хотіли позбавитись?

Вибуховість характеру, але це неможливо.

 Який ваш девіз?

 Все буде добре!

 Коли ви останній раз плакали? Чому?

«Спеціально» не плачу, але коли дивлюся якісь людські історії і  сльози навертаються самостійно. Це – старість, чи душа ще не закоцюбла?

 Назвіть три досягнення у вашому житті?

Родина (дружина, діти, онуки), а найвищі –  у  майбутньому!

Як ви відпочиває від трудових буднів?

Тяжко, бо звичка постійно щось робити – не убієнна!

 Ваше ставлення до життя  у п'яти словах?

«Не падайте духом, поручик Голіцин!»

 Чи бувають моменти, що вас покидає натхнення? Що Ви тоді робите?

Переосмислюю, і знову вперед!

 

 У чому секрет успіху ГО »Всеукраїнська Федерація ходьби Олександра Шимка», якій вже 13 років?

 Молоді душею пенсіонери, які вірять мені і хочуть щось зробити, і роблять для таких як і самі.

 

І наостанок, два запитання. На вашу думку, як  не витратити життя даремно? Та щоб Ви побажали членам Федерації?

 Пам’ятати, що у час "Х", коли будете стояти над краєм прірви, усвідомлювати - життя скінчилося, побачите все своє життя, спресоване у одну мить, коли гостре лезо жалю, полосне по свідомості, яка вже затухає…  відчуєте ні з чим не зрівняний біль. Ні, не від того що вас вже немає, а від усвідомлення, спресованої до одного пікселя думки, що десь/колись у своєму житті, ви упустили шанс, схибили, лінувалися, обдурили, не долюбили, не оцінили, запізнилися, не виконали... Але вже нічого не виправити! То ж, жити треба так, щоб кожен день був наповнений добрими для людей справами. Замислитися: «А що я залишу після себе людям?».

Дякую, Олександре Мусійовичу , що знайшли час відповісти на іноді незручні питання. Довгих Вам літ життя для добрих справ.